Проза винниченка


  • початок огляду

    1886 року теж відбулася низка подій, пов’язаних з літературним життям губернського міста. Тоді у Херсоні було видруковано збірку творів І.Карпенка-Карого, вийшов друком альманах „Степ”, укладений у Херсоні з ініціативи й завдяки організаційним зусиллям Д.Марковича.

    1887 року херсонську землю відвідав російський письменник Гліб Успенський.

    У серпні-вересні 1891 року в Херсоні й на Херсонщині перебував Максим Горький, який відбив свої враження у низці прозових і драматичних творів.

    У травні 1899 року до нашого міста для того, щоб відбувати заслання під наглядом поліції, приїхав осетинський поет і драматург Коста Хетагуров. Помешкання, де він оселився, було розташоване на нинішній вулиці Горького. Не маючи можливості влаштуватися на державну службу, митець зосередився на творчості. У Херсоні він написав низку віршів осетинською мовою, розпочав роботу над поемою „Скеля, що плаче”, перекладав рідною мовою Євангеліє, виконував живописні роботи – писав портрети, ікони. У Херсоні він мешкав протягом 1899 – 1900 років.

    У херсонській пресі, видавництвах відбулися перші публікації низки у майбутньому непересічних і визначних митців. Один з найвідоміших серед них – поет-авангардист європейського й світового звучання, літературний і мистецький критик, маляр і видавець Давид Бурлюк. У біографічному словнику „Русские писатели. 1800 – 1917” наголошується на тому, що „в различных вариантах воспоминаний Бурлюк относит свой литературный дебют в херсонской газете „Юг” то к 1899, то к 1904” годам.

    Чи не першим серед відомих письменників, який обрав Херсон для свого постійного проживання, став Микола Чернявський. На початку XX ст. він стає не лише помітною, але і визнаною мистецькою постаттю. Про М.Чернявського починають говорити як про непересічного українського художника слова. М.Коцюбинський у своїй рецензії на альманах „Дубове листя”, що вийшов 1903 року, дав письменникові таку характеристику: „Очень хороши также стихотворения М.Чернявского, несомненно одного из даровитейших современных поэтов”. А Олекса Коваленко, упорядник поетичної антології „Українська Муза”, 1908 року схарактеризував його як „визначного поета-лірика”.

    1903 року Микола Чернявський вирушає на омріяний південь – до Одеси. Дорогою зупинився в Херсоні. Місто йому сподобалося, і він залишився в ньому жити. Тут, у Херсоні, пройшла друга частина його напруженого творчого життя. З сімдесяти років, прожитих письменником, тридцять чотири пов’язані з Таврійським краєм.

    Для „явища Миколи Чернявського” періодом розквіту літературно-творчої діяльності став час його проживання у Херсоні. Він перебував біля витоків традиції сприйняття Таврії як місця для творчості та джерела художньої діяльності.

    Микола Чернявський стає провідною літературною постаттю, центром художнього руху Херсона. Поет активно переймається літературною, літературно-організаційною та просвітницькою діяльністю.

    Незабаром по приїзді, 1905 року, завдяки зусиллям М.Чернявського у Херсоні виходять два літературні альманахи – „З потоку життя” та „Перша ластівка”. Перший з них набув загальнонаціонального розголосу й став помітною подією в художньому житті українського суспільства. У другому було видруковано твори молодих літераторів.

    Коли М.Чернявський мешкав у Херсоні, він активно працював у галузі прози. 1904 року редакція часопису „Киевская старина” провела конкурс на кращі літературні твори. З двадцяти шести поданих було вибрано три. Серед відзначених – повісті В.Винниченка „Голота”, М.Коцюбинського „Під мінаретами” та М.Чернявського „Vae victis!..”.

    У херсонський період поетом і прозаїком створюються повісті „Весняна повідь” (1906), „Варвари” (1908), „Душа поета” (1914).

    Етапним у духовному розвитку М.Чернявського став початок 1917 року. Демократичні процеси в суспільстві суттєво пожвавили його громадську діяльність і просвітницьку активність, внесли нові акценти у динаміку його літературної творчості.

    У березні 1917-го він стає одним із засновників у Херсоні товариства „Українська хата”, що брало на себе функції „осередку національного, політичного, культурно-просвітницького життя на Херсонщині”. За активної участі М.Чернявського було засновано „Вісник товариства „Українська хата”, перше число якого побачило світ 12 квітня 1917 року В цій газеті письменник видрукував свої публіцистичні статті „Чого плакали люде?”, „Україна, автономія, федерація”, педагогічно-соціальні роздуми „Рідна школа”, окремі поезії.

    З цього ж, 1917-го, до 1922 року митець головував у херсонській філії „Просвіти”.

    1920-го року в житті Миколи Чернявського сталася подія, яка зберігала б риси надзвичайності для будь-якого письменника, – побачило світ вісім його книжок. Усі вони вийшли в Херсоні. Це три поетичні збірки, які було випущено в формі поетичної трилогії, що підкреслювалося уніфікованістю їхніх назв – „Поезії. Книга 1. Молодість”, „Поезії. Книга 2. Молодість” та „Поезії. Книга 3. Молодість”, три збірки прози, а також дві мемуарні книжки – „Червона лілея. Спогади про М.Коцюбинського” та „Кедр Лівана. Спогади про Б.Грінченка”.

    З 1917 року під впливом активізації національного руху в Російській державі М.Чернявський поновлює педагогічну діяльність у навчальних закладах Херсона, у яких працює до 1927 року. Письменник викладає в установах різного фахового спрямування – училищі, учительській семінарії, кооперативному та сільськогосподарському технікумах, соціально-економічній профшколі та в Херсонському інституті народної освіти – ХІНО, як тоді називався сучасний Херсонський державний університет.

    Наприкінці 10-х років Микола Чернявський готує до друку 10-томне зібрання своїх творів – поезій та прози, яке побачило світ у Харкові в кооперативному видавництві „Рух”. Вихід у 1927 – 1931 роках багатотомного зібрання його творів став помітною подією в українській літературі. Чернявський, який ще на межі XIX – XX століть заявив про себе як про непересічного діяча національної художньої літератури, цим виданням значно збагатив і розширив уявлення про себе. Проте й воно не вмістило усієї літературної спадщини митця.

    Останнє десятиліття Миколи Чернявського виявилося важким. Хвилі арештів під час кампанії боротьби з „ворогами народу”, з ініціаторами національного відродження постійно відбивалися й на ньому. Письменника тричі заарештовували.

    Уперше це трапилося у жовтні 1929 року. Його було заарештовано, за словами письменника Юрія Голобородька, який працював з архівами НКВС, „як представника центру Спілки визволення України на Херсонщині”. Миколі Чернявському, як зазначає Ю.Голобородько, „поставили на карб зв’язки з її (Спілки – Я.Г.) керівником С.О.Єфремовим – у минулому одним з чільних діячів Центральної Ради та Директорії. У процесі слідства Чернявського вже називали „переконаним українським буржуазним націоналістом”, „організатором групи”, головним її авторитетом і ідеологом”.

    Для покарання письменника слідство вимагало п’ять років концтаборів, але прокурор тоді не вбачав у діях М.Чернявського та інших педагогів – працівників Херсонського інституту народної освіти та шкіл міста – складу злочину, і письменника було звільнено.

    Другий арешт стався 1933 року. Тоді мотивацією слугувало таке шаблонне формулювання, як участь у „контрреволюційній діяльності”. Протримали М.Чернявського недовго і відпустили додому.

    Останній, третій арешт було проведено 11 жовтня 1937 року. Приводом для цього стала дружба М. Чернявського з С.Єфремовим і знову ж таки „приналежність до СВУ”. На цей раз слідство добилося від Миколи Чернявського тих показань, на які розраховувало.

    За свідченням Юрія Голобородька, у документах допиту зафіксовано такі слова, що начебто належать старому письменникові: „Від Лютневої до Жовтневої революції на Україні існувала організація „Українська хата”, яка являла з себе організацію клубу. Я був головою цієї організації. Після 1917 року і до останнього часу існує антирадянська націоналістична організація, яка існувала раніше під назвою „Просвіта” до 1922 року і була ліквідована урядом як ворожа радянській владі. Однак ліквідувалась лише форма, а зміст залишився колишнім. Учасники цієї націоналістичної організації, в тому числі я, Чернявський, продовжували свою антирадянську діяльність”.

    Тривалий час, аж до кінця 80-х років, дата смерті митця у численних довідниках, енциклопедіях позначалася 26 листопада 1946 року й у такий спосіб списувалася на важкий повоєнний час. Проте вже встановлено, що життя письменника обірвалося значно раніше. „Трійкою” при УНКВС по Миколаївській області 27 листопада 1937 року в справі М.Чернявського було винесено вирок – розстріляти. Письменника було страчено 19 січня 1938 року. Це трапилося на сімдесят першому році його життя.

    На початку вересня 1903 року в Херсоні гостював Михайло Коцюбинський, який приїхав на запросини Миколи Чернявського. Коцюбинський знайомився з містом, є свідчення, що тут він працював над літературними творами. Про перебування М.Коцюбинського у Херсоні, про самого прозаїка розповідається у вже згаданій книжці-нарисі М.Чернявського „Червона лілея. Спогади про М.Коцюбинського”, випущеній у Херсоні 1920 року.

    З Херсоном пов’язані дитячі, підліткові та юнацькі роки, становлення характеру, творчих інтересів, розвій культурологічного світогляду багатьох у майбутньому відомих і визначних діячів української та російської літератур.

    <…>

    В 90-ті роки XIX ст. у Херсоні почав здобувати освіту знаменитий своєю епатажністю поет-футурист і теоретик авангардної літератури Олексій Кручених.

    На початку XX ст. у Херсоні проходили дитячі роки Івана Єфремова – одного з найцікавіших вітчизняних письменників-фантастів. Тоді ж у херсонській гімназії навчалися у майбутньому поет-футурист, прозаїк і теоретик літератури Микола Бурлюк (брат Давида Бурлюка), поет і літературознавець, лідер групи „неокласиків” Микола Зеров, російський літературознавець Сергій Бонді, а херсонську військово-фельдшерську школу закінчив активний учасник літературного руху в Україні 20-х – 30-х років, прозаїк і драматург Іван Микитенко.

    У перші роки XX ст. Херсон хоча й заявив про себе як важливий культурно-освітній центр, але ще продовжував слугувати місцем покарання політв’язнів.

    У вересні 1911 року – 11 числа за старим, 24 за новим стилем – у в’язничній лікарні Херсона на двадцять п’ятому році життя від сухот помер поет революційного спрямування Олексій Гмирьов. Його життя пройшло стрімко й склалося трагічно. У дев’ять років він залишився без матері, у п’ятнадцять – без батька. З 1902 року Олексій певний час працював у Миколаєві, де мешкав його старший брат, на суднобудівному заводі. У шістнадцять років О.Гмирьов став членом РСДРП. У юному й молодому віці він зазнав арештів, заслання, каторжної в’язниці, у якій його тримали в кайданах.

    Вірші, більшість із яких написані у період ув’язнення, Олексій Гмирьов почав писати з 1905 року. За його життя було надруковано лише близько 10 поезій. О.Гмирьов передчував свою ранню смерть, що відбилося у вірші „Я погибну...”, написаному незадовго до смерті. Перша книжка Олексія Гмирьова побачила світ через п’ятнадцять років по його смерті – 1926 року, в Москві, й мала назву „За решеткой”. До неї увійшли його вірші, а також фрагменти його листів і спогади друзів. Про поезію Гмирьова досить високо відгукувався лауреат Нобелевської премії Михайло Шолохов, її поціновував Дмитро Шостакович, який до низки його віршів – „Мы молча глядели друг другу в глаза...”, „Они победили!”, „Казенным”, тощо – написав музику (цикл „Хоровые поэмы”). Постать незламного молодого поета постійно бентежила літературознавців, які видрукували низку публікацій про нього. У Херсоні 1960 року побачила світ книжка Т.Уралова, дослідника життя й творчості поета, що вона мала назву „Путь Алексея Гмырева”.

    1912 року на Херсонщині перебував Володимир Маяковський. 1911 року у Москві познайомився з Давидом Бурлюком, який запросив його на зимові вакації до села Чорнянка на Херсонщину. Дорогою до Чорнянки Маяковський відвідав Херсон, місто його зацікавило, особливе враження справив на нього херсонський порт, яке (враження) художньо було проінтерпретовано у поезії „Порт”.

    <…>

    на початок

    Один з найбільш визнаних митців, що він кревно пов’язаний з нашим краєм і містом, – це Микола Куліш.

    М.Куліш не лише сам був помітною постаттю в таврійських подіях межі 10-х – 20-х років XX століття, а й виформував інтерес до херсонських і південних реалій в інших мистецьких особистостях. Значною мірою під його впливом до мотиву Таврії та Херсона у своїй творчості звертався Юрій Яновський.

    У романі „Вершники” – у другій новелі цього твору, „Дитинстві” – звучить ліро-епічна мелодика південноукраїнського степу, зображеного як „рівна, безмежна просторінь”, як „гола рівнина без ріки, без дерев”, як „чарівна долина, на якій пахне трава, пахнуть квіти, навіть сонце пахне, як жовтий віск”.

    Новела „Дитинство” – це картина-пейзаж, що змальовує привабливо загадковий образ таврійського степу, цього „українського Техасу” (за красномовним виразом Юрія Яновського), з його образними прикметами, характерним колоритом, одвічними традиціями; це лірична історія „малого чабанця” Данилка, його дитячих вражень і переживань, це зворушлива оповідь про його дружбу з прадідом Данилом, цим „знатником, що знає всі весняні тайни” і „господарем степових звичаїв”, це щемливий і проникливий ноктюрн про початок становлення свідомості Данилка, про його перші зіткнення з болем, самотністю, втратами.

    Відомо, що у „Дитинстві” Юрій Яновський використав історії-розповіді Миколи Куліша про свої дитячі роки та ауру Таврійського краю, слухачем яких (історій) Юрій Яновський не раз бував. У новелі охудожнюються конкретні факти, реалії, пов’язані з життям М.Куліша та історією його роду, використовуються географічні назви, що документалізують художню літературу і її дотичність до Кулішевої біографії та геокультурної „біографії” Таврії. У новелі „Дитинство” Ю.Яновський пише: „Прадід Данило пив чарку, сонце заходило, не поспішаючи, морем пливла навантажена шхуна і тримала курс на захід – повз Джарилгачську косу, острів Тендру, Кінбурнську косу й Очаків, пливучи на Збур’ївку, Голу Пристань, Кардашин чи Олешки, а може, й у самий Херсон, Британи, Каховку”.

    „Дитинство” – це й етнокультурний нарис про традиції степового буття: його неписані закони, морально-етичні норми, побутову колористику, особливості національного духу.

    Образ Херсона подано Ю.Яновським у „Батальйоні Шведа” – ще одній новелі „Вершників”. Вона зображує соковитість і трагікомедійність низки епізодів періоду національно-громадянської війни на півдні. Ця новела відкривається малюнком міста, у якому починають відбуватися колоритні художні події.

    „Херсон, місто греків-вигнанців, чиновництва, рибалок, цвіте липа могутньо й задушливо над розпеченим каменем вулиць, гріє по-південному, по-липневому, по-новому – в цей палючий дев’ятсот дев’ятнадцятий рік. Цвіте липа й пахне неймовірно, тече вулицями повною водою, марширує Олешківський партизанський загін у складі двох босих сотень – батальйон Шведа.

    ... Цвіте липа, і мов кипить у ключ кожне дерево зокрема, вирує дух липи над Херсоном, п’янкий і гострий, перед оркестром іде сам командир босого батальйону – товариш Швед, олешківський морячок. На ногах у нього бряжчать шпори, довга нікельована кавалерійська шабля гримить по брукові, товариш Швед, як і кожний моряк, мріє про кінноту і потроху вростає в цей красивий жанр військової професії”.

    Юрій Яновський перебував біля витоків традиції художнього зображення Херсона – його характеру, особливостей, ментальної та духовної неповторності.

    У перші десятиліття XX ст. з Херсоном перетиналися життєві й творчі шляхи багатьох самобутніх та помітних у свій час митців, серед яких були представники різних літературно-художніх галузей – драматурги, прозаїки, поети, публіцисти, аналітики мистецтва.

    1920 року в Херсоні перебували драматург і естетик Анатолій Луначарський, прозаїк і драматург Леонід Леонов.

    З Херсонщиною пов’язані творчі інтереси Миколи Хвильового, який „влітку 1926-го в селищі німецьких колоністів під Херсоном” (М.Жулинський) писав свій знаменитий бунтівний роман „Вальдшнепи”, який невдовзі трагічно позначився на долі цього письменника-лідера й естетика-мислителя.

    З Херсоном 20-х років безпосередньо пов’язані дороги поетів Арона Копштейна та Євгена Фоміна, що вони стали цікавими постатями в українському поетичному русі другої половини 20-х – 30-х років XX століття.

    Арон Копштейн народився за старим стилем 5 березня, за новим – 18 березня 1915 року в Очакові, що входив до складу Херсонської губернії (нині – територія Миколаївської області). Його батько був шкільним учителем. Незабаром, зазначає Т.Акказієва, коли Арону „виповнився один місяць, його родина переїхала до Херсона”. Сім’я була дружною і досить великою: батьки виховували п’ятеро дітей.

    Період війни та катаклізмів жорстоко відбився на дитинстві А.Копштейна. Рано, у п’ять років, залишившись без батьків, він став безпритульним, пізніше виховувався в дитячому будинку Херсона і у Будах, що неподалік від Харкова, звідкіля знову повертається у Таврійський край.

    З підліткових років Арон розпочав „доросле” життя: закінчив ремісниче училище, працював на заводі ім. Петровського – учнем токаря, після того гартівником у ремонтно-інструментальному цеху, співробітничав як робкор із заводською багатотиражкою, входив до складу заводської літературної філії „Молодняка”.

    Тоді ж, у підліткові роки, в Херсоні він починає писати, захоплюється поезією, бере участь у підготовці й створенні рукописного часопису „Горн”, друкує вірші у заводській газеті.

    1930 року А.Копштейн приїжджає до Харкова й привозить із собою низку поезій. Він мріє про літературну діяльність, про поетичне життя, про творчість і повну самовіддачу в творчості.

    На початку 30-х років його вірші починають з’являтися у пресі, часописах. На юного поета звертають увагу помітні у той час письменники – І.Кулик, П.Усенко, Л.Первомайський, С.Крижанівський.

    1931 року, коли А.Копштейну було шістнадцять, він переїжджає до тодішньої столиці України. У Харкові юний поет активно включається у літературний процес.

    Арон Копштейн прожив неповних двадцять п’ять літ. За життя він написав і випустив шість поетичних книжок, виступив у двох колективних збірках.

    А.Копштейн – мандрівний поет і романтик мандрів. Він був закоханий у Таврійський край, добре знав його топоніміки, тонко розумів його природу, насолоджувався естетикою його краєвидів, що виразно передані у поезії „Лист”. У ній відбито найвагоміші якості Копштейнової музи – органічна задушевність, елегійна сповідальність, тремтлива мінорність, ніжна збентеженість, поетична легкість рядка.

    Як живеш у розлуці, Клаво?
    Я давно на Дніпрі не бував.
    Від Каховки до Станіслава
    Обертається пароплав.
    Під кормою вода солона –
    Починається вже Лиман.

    Ми не їли давно пасльону,
    Вже й оскоми дитинства нема.
    А згадаю Широку Балку,
    Сірий вечір, тужавий сніг...
    Може й хороше, може й не жалко,
    Що не бачились навесні.

    Поет багато подорожував Україною, іншими республіками та краями тодішньої держави. Він не міг писати, поетично мислити без мандрів і подорожування. Вони будили його творчу натуру, підказували йому поетичні образи й мотиви. Мандрівний пафос відбито у багатьох віршах А.Копштейна. Це простежується навіть у назвах – „Вірші про Миколаїв і Херсон”, „Тендра”, „Дніпро”, „Пісні про Одещину”, „Джанкой”, „Місто Коростень”, „Спогади про дощ у районі Садового Кільця”, „За Байкалом”, „Владивосток” тощо.

    У Херсоні почав формуватися й талант Євгена Фоміна – поета, у житті якого чимало моментів окреслено словом „рано”.

    Він рано, у десять років, залишився сиротою: батько, який був послідовним прихильником революційних ідей і під час національно-громадянської війни керував партизанським загоном на Херсонщині, 1919 року був розстріляний німцями; мати померла у голодному 1921 році.

    Є.Фомін рано зазнав поневірянь: на одинадцятому році його спіткала доля безпритульного. Дитинство закінчилося, почалося зіткнення з важкими й жорстокими реаліями буття, про які значно пізніше, вже будучи досвідченим, хоча й молодим за віком поетом, він розповість у поемі „Пісня про Гаву Хлюста”. Це був один з найдраматичніших періодів його життя. „В холоді і голоді, в жахливих умовах безпритульності пройшло майже три роки. Були випадки, коли по кілька днів він не мав ні крихти в роті” (В.Дячков).

    Він рано, у віці дванадцяти-тринадцяти років, почав писати вірші. Поетичні захоплення активно виявилися в ньому під час перебування у Херсонському дитячому будинку. Є.Фомін у підлітковому віці, що припав на середину 20-х років, починає друкуватися в херсонських газетах.

    Є.Фомін рано почав друкуватися у „товстих” столичних часописах, незабаром був помічений тодішніми літературними діячами, швидко здобув визнання як один з найталановитіших молодих поетів України. Про його входження до „великої” літератури розповів у своїй статті 1959 року Терень Масенко, який у другій половині 20-х років працював у літературно-громадському часописі „Молодняк”.

    „… Десь в останні місяці 1926 року, коли готувалися перші два номери журналу, в редакцію на Пушкінську, 24 в Харкові зайшов ще зовсім юний хлопчик, що приїхав із Херсона. Середній на зріст, худорлявий, він не був соромливим чи ніяковим, але очі в нього були трохи сумовиті, замріяні. Ми довідалися, що він живе і виховується в одному з херсонських дитячих будинків. Потрапив туди, бо немає батьків. А перед тим був кілька літ безпритульним. Хлопчику тоді сповнилось шістнадцять років.

    П.Усенкові й мені юнак із херсонського дитбудинку показав свій перший вірш „Гроза”. В редакції той вірш схвалили негайно, в присутності хлопчика-автора.

    Вірш був надрукований в номері 2 журналу „Молодняк” за 1927 рік.

    …Початківець, хлопчик із херсонського дитбудинку, що прийшов того далекого року до редакції молодіжного журналу, автор вірша „Гроза”, був Євген Фомін”.

    Поезія „Гроза”, написана Є.Фоміним у тринадцять років, становить собою малюнок з власного підліткового життя. Вірш виконано на такому рівні, що є підстави говорити про неабияку майстерність юного поета. Поезія „Гроза” у плані довершеності цілком співвідноситься з поезіями раннього Михайла Лермонтова. Варто зазначити, що у цьому вірші, як і в інших ранніх поезіях Є.Фоміна, вгадуються образи й елементи стилю лірики С.Єсеніна.

    Євген Фомін також у юному віці, коли йому було шістнадцять років, випустив свою першу збірку, що мала скромну й водночас горду, просякнуту гідністю, назву – „Поезії”, яка побачила світ у Херсоні 1927 року. Перша книжка, оздоблена „портретом автора-юнака на палітурці в насунутому на лоба кашкеті”, була прихильно оцінена критикою (В.Дячков).

    Того ж 1927 року Є.Фомін приїжджає до столичного Харкова, де вступає на робітфак при сільськогосподарському інституті. Поет закінчує робітфак і його зараховують до Харківського педагогічного інституту, проте, як зазначає Т.Масенко, „Весь курс навчання в інституті не закінчив”. Студентські заняття він поєднує з підвищенням загальної художньої та поетичної культури.

    На межі 20-х – 30-х років XX століття Євген Фомін систематично збагачує свій естетичний світогляд. Він вивчає теорію мистецтва, тонкощі й специфіку версифікації, секрети поетичної діяльності, нюанси формотворчої техніки. З поетів світового рівня надзвичайно поціновував Олександра Пушкіна, Адама Міцкевича й Тараса Шевченка. Основоположною для Є.Фоміна стає думка про те, що митець, поет є людиною різнопланової духовної культури, розмаїтих художніх інтересів, сталих інтелектуальних студій, зі сформованими культурологічними цінностями, оригінальною образною системою, естетичними принципами. „Особливо любив він історію, захоплювався живописом епохи Відродження, добре знав італійських художників того часу”, – зазначав В.Дячков. Мистецький смак Є.Фоміна в умовах України кінця 20-х – початку 30-х років формувався не лише на засадах тогочасної естетичної доктрини, але й на вишуканих та елітарних художньо-інтелектуальних здобутках європейського і світового значення. Ці два естетичні вектори, ці дві художні тенденції помітні у його творчості й поетичному мисленні.

    на початок

    Протягом 20-х років XX століття у Херсоні навчалися цікаві постаті з поля літератури й культури, доля яких симптоматично відбила соціодуховний час, у якому вони жили й працювали.

    <…>

    1932 року зі столичного Харкова внаслідок тиску, який на нього почали здійснювати, до Херсона переїхав відомий прозаїк і журналіст Сава Божко.

    Це був не перший приїзд письменника до Таврії. Як відзначає Т.Акказієва, уперше він побував на Херсонщині 1929 року, де збирав літературний матеріал для нових творів. Дослідниця зазначає, що тоді, під час знайомства з Херсоном, С.Божко „одразу ж поринув у вир культурного і громадського життя”. Він чимало їздив Таврійським краєм, „двічі побував в Основі та Британах і у грудні 1929 року написав повість „Українська Шампань” (своєрідна історія сіл Основа та Британи)” (Т.Акказієва). Тоді ж письменник виступив з матеріалами у херсонській газеті „Наддніпрянська правда”, з якою пізніше почав тісно співпрацювати.

    У Херсоні С.Божко вів активне творче життя. Будучи „шанувальником театрального мистецтва” (Т.Акказієва), він стежив за театральними виставами й гастролями, аналізував сценічні постановки, виступав з рецензіями, журналістськими матеріалами. Чимало зусиль письменник віддавав і педагогічній справі, викладаючи політекономію та історію партії у Херсонському сільськогосподарському інституті та заочному інституті масової партосвіти.

    На півдні журналістський та художній талант С.Божка продовжував енергійно розвиватися. Херсон став для нього місцем „творчого натхнення, саме тут ним було написано поему „Полтавки” і роман „До моря”, доля якого невідома” (Т.Акказієва).

    Письменник мав надію що зі зміною місця проживання, соціальної атмосфери, а також зі вступом до проофіційного ВУСППу, а після його розпуску до ще більш унормованої Спілки письменників України умови його морально-психологічного життя поліпшаться. Проте цього не сталося. Навпаки, якраз у Херсоні кампанія проти письменника набрала найбільш гострих обертів.

    С.Божко належав до особистостей з неабияким почуттям власної гідності, індивідуальною соціальною позицією, і в умовах фантасмагорійних 30-х років „компромат” на нього не довелося довго шукати.

    Трагічні події розпочалися для Сави Божка з 1935 року. В збірці історико-документальних нарисів та матеріалів „З порога смерті” повідомляється, що „бюро Херсонського міськкому партії 14 листопада 1935 р. розглянуло його персональну справу і виявило, що, працюючи у вузі, він „протягував націоналістичні ухили, боротьбу з Хвильовим розцінював як боротьбу за наркомівське місце”. За вияв націоналістичного ухилу Божка виключили з партії, членом якої він був з 1920 року.

    У другій половині 30-х ідеологічну й психологічну кампанію проти прозаїка було не лише продовжено, але й посилено. Майже три роки С.Божко жив і працював у надзвичайно важкій морально-психологічній атмосфері, а потім настала черга соціально-фантасмагорійних подій.

    25 червня 1938 року органами НКВС було зроблено висновок, що письменник є „одним з активних учасників антирадянської націоналістичної організації, за завданням якої веде підривну контрреволюційну роботу”. Для посилення тиску на свідомість Сави Божка було ухвалено „вибрати запобіжним заходом проти уникнення ним суду і слідства – утримання під вартою у в’язниці м. Миколаєва”. Й далі у книжці „З порога смерті” зазначається: „Після трусу на квартирі 27 червня 1938 р. Божка заарештували”.

    <…>

    Особливою нарадою при НКВС СРСР Саву Божка було засуджено на 5 років ув’язнення у виправно-трудовому таборі. Покарання письменник відбував у м. Ухті до 1942 року.

    Під час війни він добровільно став рядовим і проходив воєнну службу в дивізійній та фронтовій газетах. Після війни певний час письменник працював у херсонській обласній газеті „Наддніпрянська правда”.

    Помер С.Божко у 46 років. Це трапилося 27 квітня 1947 року. Поховано його на „малій батьківщині”, у селі Крутоярівці.

    Лише через тринадцять років, 24 серпня 1960 року, рішенням Президії Херсонського обласного суду вирок Особливої наради при НКВС СРСР було скасовано, а справу письменника припинено з однозначним формулюванням: „за відсутністю складу злочину”.

    Саву Божка без перебільшення можна назвати потужною величиною в українському літературному русі 20-х років XX століття. За десять років наполегливої та практично безупинної письменницької діяльності він зробив стільки, що можна говорити про його художній феномен.

    Центральним у його різноаспектній творчості став роман „В степах”, що є не тільки твором для мистецького розвою С.Божка, не тільки кульмінацією його творчої діяльності, але й вагомим здобутком української літератури, насамперед прози помежів’я 20-х – 30-х років XX століття. Утім, це й закономірно, тому що Сава Божко й писав роман як, можливо, головний або, принаймні, етапний для себе твір.

    „В степах” – це роман про соціальні й психологічні реформи, про форсований, надзвичайно динамічний період у розвитку суспільства, про шлях і здійснення реформ в Україні на межі XIX – XX століть; це роман про усталене й нове життя, про особистісну й громадську психологію під час реформувань, про широкий спектр людських ставлень до реформаторських нововведень, про конфлікти й зіткнення, інколи дуже гострі, болючі, що неминуче стаються у процесі великої реформації. Це твір про той період у житті суспільства, народу, нації, коли все навколо підлягає змінам і замінам, загостренню й конфліктизації, посиленню радикалістської психології та радикальних виявів.

    „В степах” є романною панорамою українського буття XIX – початку XX століть, що зображує народні явища, національну ментальність, колорит національного життя й динаміку суспільних та психологічних тенденцій в Україні. Основний художній час охоплює межу століть, проте автором і його персонажами постійно здійснюється екскурс у недавні та більш віддалені події, що давало критиці підстави говорити про історичний характер твору.

    Період з середини 30-х років до початку 40-х років XX століття становить один з найдраматичніших в історії як нашого суспільства, так і художньої культури. Проте літературне й мистецьке життя продовжувалося: виходили часописи, книжки, відбувалися письменницькі зустрічі, діалоги. Художнє слово певною мірою розвивалося, хоча й не настільки плідно, як би це могло бути за умов демократичного соціуму.

    У травні 1936 року на херсонській землі перебували угорські письменники Мате Залка й Антал Гідаш.

    1941 року доля привела на Херсонщину широковідомого поета й прозаїка Костянтина Симонова.

    У середині й другій половині XX століття в Херсоні жили й працювали поет-сатирик і поет-гуморист Никифор Білоконь, який 1934 року закінчив Херсонський педінститут, а по війні керував літературним об’єднанням при редакції обласної газети „Наддніпрянська правда”; автор нарисів, повістей і романів Наум Фогель, який працював лікарем-невропатологом; прозаїк Іван Плахтін, який був головним редактором Херсонського книжково-газетного видавництва, а згодом і завідувачем літературної частини Херсонського обласного музично-драматичного театру; повістяр і романіст Петро Рєзніков; дитяча письменниця Алевтина Дрозд, яка 1956 року закінчила Херсонський педагогічний інститут; поет волелюбного спрямування Володимир Куликовський; поет і організатор дитячої літературної творчості Марк Боянжу, який 35 років очолював літературну студію при Херсонському міському Палаці піонерів (нині – Палац для дітей та юнацтва); поет Віктор Кузьменко; поет-гуморист і прозаїк Микола Майоров; поет-лірик і ліричний прозаїк Леонід Куліш, який 1959 року закінчив мовно-літературний факультет Херсонського педінституту, працював редактором літературно-мистецьких програм на Херсонському педінституті. На межі 40-х – 50-х років у Херсоні продовжував здобувати освіту майбутній прозаїк Микола Жихарєв, який 1951 року завершив навчання у Херсонському машинобудівному технікумі. На початку 50-х, 1952 року, мовно-літературний факультет Херсонського педагогічного інституту закінчив педагог і письменник Кость Голобородько, який директорував у Станіславській середній школі. У Херсонському педінституті працював Кость Лаврунов – вчений-літературознавець, автор прозових збірок, який у 60-ті роки був деканом філологічного факультету.

    У Херсоні любив бувати Олесь Гончар, який часто у своїх творах звертався до життя південної України, що відбилося, прикладом, у його збірці оповідань „Південь” (1951), соціально-побутовому романі „Таврія” (1952) і батальному романі „Перекоп” (1957). „Таврія” і „Перекоп” становлять дилогію, яка зображає історію півдня протягом майже півстоліття – з кінця XIX ст. через початок XX ст. і до часів національно-громадянської війни. Обидва романи були прихильно оцінені літературною громадськістю й критикою. Так, досвідчений Денис Лукіянович писав Олесю Гончару: „Прочитав я Вашу прекрасну „Таврію”. Не міг налюбуватись і збираюся вдруге перечитати. У Вас, крім сили слова, – краса і невичерпне багатство мови. З Вас вийде перший сучасний епік...”. А молодий Василь Симоненко у рецензії на „Перекоп” охрестив цей твір „значною подією в українській ... літературі”, „своєрідною епопеєю громадянської війни на півдні України”. Роман „Таврія” перекладався російською, латиською, чеською, польською, німецькою, болгарсько та китайською мовами, а „Перекоп” – російською, латиською, болгарською та німецькою мовами.

    Упродовж 1952 – 1954 років херсонську землю неодноразово відвідував Олександр Довженко.

    Серед письменників, що вони часто зверталися до зображення Херсона й Херсонщини у своїх творах, виділявся Костянтин Кудієвський. У романі „Песня синих морей”, який побачив світ понад сорок років тому, на початку 60-х, К.Кудієвський писав, змальовуючи особливості й прикмети нашого довоєнного міста і передаючи враження від імені головного героя твору, Миколи Лаврухіна – юнака з максималістською вдачею та характером:

    „Херсон напоминал все южные города – шумные и немного медлительные. Небольшие дома из белого, насквозь прокаленного солнцем камня, жидкие акации, афишные тумбы на углах, галантерейные лавки, ледяной квас, подсолнечная шелуха на узких тротуарах. Над витринами – полосатые навесы из парусины.

    На главной улице Колька долго и оторопело смотрел на таблички с номерами домов. На одной из них значилась улица Лассаля, на другой – Чкалова, а через квартал – Первого мая. Он не знал, что эту улицу ежегодно переименовывали, хотя херсонцы с упрямой настойчивостью продолжали называть ее Суворовской”.

    Костянтин Кудієвський, який змалював „портрет” Херсона кінця 30-х – початку 40-х років, проникливо, з романтичною піднесеністю відчував колоритну ауру й неповторність Таврійського краю. У цьому ж романі, який охоплює передвоєнні реалії та воєнні події, згадуються й щедро описуються характерні „родзинки” Таврії – лимани, гирло Дніпра, рибацькі човни, дніпровські протоки, плавні, верби, річкові рейди й морські плавання, Скадовськ, річка Кошова, Потьомкінський острів і Херсон, навчальний барк „Товариш”.

    К.Кудієвський любив відтворювати пейзажі, краєвиди, географічну й топонімічну конкретику нашої землі, глибоко знав її історію, проблеми, життя. Він сам був духовною часткою цього краю, тому що тут, в Олешках, народився 23 березня 1923 року, у цих місцях розпочався його почуттєвий та світоглядний шлях, звідсіля він вирушив у світ воєнних та морських випробувань, письменницьких пошуків. На таврійських просторах, образах, сюжетах настояна його соковита, експресивна й романтично наснажена проза. Про рідну Таврійську землю часто згадують його персонажі – то патетично й пафосно, то мінорно й елегійно, то ностальгійно й бентежно.

    Костянтин Кудієвський – журналіст, нарисовець, оповідач, повістяр, кінодраматург, романіст – написав чимало творів. Й у багатьох з них – у романах „Летние сны в зимние ночи”, „Окнами в звезды”, „Линкор „Амазонка” – відбито дух, стиль життя й мелодійну особливість природи Таврійського краю. Продовжуючи традиції Юрія Яновського й Олеся Гончара, він зробив Таврію однією з основних величин своєї творчості.

    Костянтин Кудієвський був помітною літературною постаттю в 50-ті – 80-ті роки минулого століття, протягом яких він активно творив. Письменник працював у редакціях різних газет, часописів, обіймав посаду головного редактора Київської кіностудії ім. О.Довженка.

    К.Кудієвський працював у літературі понад сорок років. Він залишив спадщину, значну як за рівнем образно-естетичного звучання, так і за обсягом написаних сторінок. Це збірки оповідань і повістей „Североморцы” (1954), „Обгоняющая ветер” (1957), „Водоросли цветут в глубинах” (1959), „Назовите ураган „Марией” (1969); романи „Песня синих морей” (1962), „Горькие туманы Атлантики” (1974), „Легенда о Летучем голландце” (1979), „Летние сны в зимние ночи” (1982), „Окнами в звезды” (1989), „Линкор „Амазонка” (1994). 1983 року вийшов його двотомник – „Избранные произведения”. За сценаріями письменника поставлено художні фільми „Обгоняющая ветер” (1958), „Трое суток после бессмертия” (1963), „Падающий иней” (1969), „17-й трансатлантический” (1972).

    Через усю творчість письменника проходять, неначе своєрідний художній компас, мотиви війни, моря та рідних місць. До книжок Костянтина Кудієвського, які набули значного літературного розголосу, належать романи „Песня синих морей” та „Горькие туманы Атлантики”, що зображують картини війни.

    Війна у художньому зображенні митця – це складна й емоційно насичена у своєму драматизмі форма життя. Персонажі Кудієвського відбивають атаки ворога, розв’язують побутові справи, аналізують звивисті стосунки, що складаються між ними, відчайдушно закохуються, поринають у довоєнне минуле. Їхня свідомість не належить тільки війні, а гуманізована вічними цінностями – коханням, очікуванням сімейного життя або спогадами про нього, мирським клопотом. Його персонажі сприймають війну як вимушену й важку роботу. Душею ж вони живуть поза війною. Інколи навіть К.Кудієвський таким чином будує сюжетну колізію, що з’являється відчуття, начебто його герої перебувають не на війні, що війна – далеке тло твору. Але письменник, як тільки досяг цього ефекту, різко змінює напругу, тональність дії – і знову малює сцени, як розриваються бомби, ллється кров, гинуть люди.

    Життя у творах Кудієвського – і блискавична, разюча мить, і розмірений, повільний процес.

    Життя як мить – це необхідність рішучих вчинків, коли на роздуми залишаються лічені секунди, а то й менше, це стрімкі повороти сюжету, сильні, по-романтичному пристрасні почуття, що оволодівають його героями.

    Життя як процес – це некваплива розповідь про історію персонажів, про важливі сторінки їхнього минулого. Прозаїк часто вдається до прийому ретардації воєнної фабули, детально викладаючи передісторію своїх персонажів, їхні колишні настрої, стосунки, захоплення. Його герої, навіть другорядні й епізодичні, часто наділені розлогою, „прописаною” минувшиною, їхній характер формується з минулого не меншою мірою, ніж із безпосередньо фабульних вчинків. У романах і повістях К.Кудієвського – чи то обпалених жахливим полум’ям війни, чи то зігрітих спокоєм позавоєнного життя – мить є максимальною сконденсованістю того шляху, яким пройшли його герої.

    <…>

    Твори Костянтина Кудієвського – це лірико-поетичне й епіко-панорамне явище, тому що у них, цих творах, зображується велична й повністю не розгадана картина буття моря, рідних країв та війни, тому що в них натхненно звучить сповідь про силу людського духу, непередбаченість долі й поліфонізм життя.

    Костянтин Кудієвський був і залишається одним із найяскравіших та найпотужніших прозаїків Таврійської землі, а його творчість символізує джерельну невичерпність і нескінченність талановитого духу нашого краю.

    Наприкінці XX століття херсонські письменники продовжували розвивати й утверджувати художньо-образне слово.

    У Херсоні тривалий час жив і працював поет Аврам Кацев, який мешкає в Ізраїлі. Нині у Херсоні творчо працюють, активно друкуються, виступають з новими творами у регіональній та всеукраїнській пресі, літературних виданнях прозаїки Юрій Голобородько, критик і поет Лада Федоровська, поети Микола Братан, Анатолій Кичинський, Анатолій Крат, Анатолій Марущак та ін.

    Історія літературного Херсона, незважаючи на порівняно молодий вік міста (на тлі загальновідомого історичного процесу), вигаптувана багатьма фактами, подіями, іменами, які, немов символічні й красномовні позначки, деталізують та уяскравлюють розвій міста. Й важливим духовним знаком постає та тенденція, що на початку ХХІ століття ця історія – Херсона художнього, образно мислячого, літературознавчого – продовжується...

    Джерело:

         Голобородько, Ярослав Юрiйович.
    Письменники і Херсон / Ярослав Голобородько; [оформ. С.В.Михайленка]. – Херсон : Персей, 2003. – с. 3–56.

    Публікується в довіднику з дозволу автора.


    Поделись с друзьями



    Рекомендуем посмотреть ещё:


    Закрыть ... [X]

    Літературна Херсонщина. Довідник школяра Рождество еврейский праздник

    Проза винниченка Проза винниченка Проза винниченка Проза винниченка Проза винниченка Проза винниченка Проза винниченка Проза винниченка Проза винниченка

    ШОКИРУЮЩИЕ НОВОСТИ